МОЯ ДОРОГА ДО БОГА(Укр.)

МОЯ ДОРОГА ДО БОГА

Хочу вам трохи розповісти про себе, про своє життя. Народився 23 лютого 1966 року в селі Синькивка Київської області. Батько і мати працювали в колгоспі: батько – механізатор, мати – тваринник.

Коли мені виповнилося два роки, лікарі виявили у мене туберкульоз у важкій формі. Почалися мої «ходіння по муках». У 1968 роки мене поклали до туберкульозного диспансеру. У різних містах, в різних лікарнях довелося лікуватися цілих вісім років.

У моїх спогадах про той час відобразилася така картина: ми з мамою сидимо в приймальному відділенні лікарні, поряд з нами в чеканні знаходиться багато маленьких дітей з батьками; діти вередують, плачуть, оскільки їх лякає розставання з батьками, біль.

А я не знаю, що, вже тоді, я розумів і відчував, але я ніколи не плакав, хоча теж було страшно. Мами заспокоювали своїх діточок, ставили мене в приклад.

В цей час я мовчав і думав: «Якби ви знали, як я люблю свою маму і скільки я пролив гірких сліз по ночах в подушку, щоб ніхто не помітив». Ночами мені здавалося, що хтось дуже добрий знаходиться поруч і втішає мене. Напевно, це був мій ангел-охоронець.

Мені дуже повезло з лікарями. Лікар, що лікувала мене, була безмежно милосердна: вона відправила мене в санаторій для дітей хворих на туберкульоз в Києві.

Мої батьки на той час вже жили в Миколаївської області. Мама просила лікаря, щоб мене поклали в  Миколаївську туберкульозну лікарню, але лікар був категоричний, сказавши: «У Києві Колі буде набагато краще. І він житиме».

У дітей було дуже розвинено відчуття дружби і співчуття, - адже у кожного з них попереду була складна операція.

Того дня, коли когось з дітей оперували, ми дуже переживали за нього. Ми вишиковувалися в коридорі перед операційною в дві шеренги, майже не розмовляли: адже вирішувалося питання життя і смерті нашого друга.

Коли з операційних виходили хірурги, вони були для нас як Боги, які зробили диво, – врятували життя хворій дитині.

Мені операцію на легенях зробили 16 березня 1976 року. Я сподівався, що після успішної операції поїду додому, побачу своїх рідних і ніколи більше не попаду до лікарні.

Під час огляду я запитав лікарку: «Єлизавета Артурівна, а коли я поїду додому?» «Миколка, ще півроку ти повинен побути у нас, станеш зовсім здоровим і поїдеш додому»,  - сказала вона.

Нарешті, лікування закінчилося, і я повернувся до рідних. Вдома мене очікували і оточили турботою мама, батько і два брати.

Нашу сім'ю односельці поважали за працьовитість, доброту, порядність. На все життя у мене збереглася вдячність своїм рідним і маминій ласкавій посмішці.

Але, на жаль, в нашому селі закрили школу і після декількох місяців, проведених в колі сім'ї, я поїхав вчитися в школу-інтернат і приїздив додому лише на вихідні і канікули.

Отже, мені довелося прожити разом з батьками два роки після народження і півтора роки після закінчення школи.

А ще в мене з дитинства була заповітна мрія – я прагнув стати військовим. І ця мрія надихала мене: я наполегливо займався фізкультурою, спортом, багато читав літератури з військової тематики.

Лікарі мене відмовляли: «У вас видалена частина легені». Але я наполегливо йшов до мети. Я добився, і мене призвали до армії. І настав день, наповнений радістю. Мене прийняли в школу прапорщиків.

Після закінчення школи прапорщиків я, згідно розподілу, був направлений в місто Загорськ (зараз Сергієв Посад ) Московської області.

Під час служби, так розпорядилася доля, Бог починає знайомити мене з Церквою. Вісім років поспіль по три неділі щомісячно, за службовим обов'язком, знаходився в Трийце-Сергієвій Лаврі. Ця Лавра дуже відома і шанована православними віруючими. У Загорськ приїжджали сотні віруючих, навіть іноземці.

Це відбувалося ще за часів СРСР, коли примусово насаджувався атеїзм.

Сутність моєї служби полягала в тому, щоб військовослужбовці, що перебували на богослужінні в Лаврі, дотримувалися порядку.

За моїм переконанням, це було Боже провидіння, що саме мене призначали знаходитися в Лаврі під час богослужінь. Вже тоді я зрозумів, що в Лаврі особлива аура, став замислюватися про релігію, Бога.

Одружився я на прекрасній дівчині Тетяні. Таня була з сім'ї віруючих: вона допомагала мені в наших бесідах відкривати благодать Хрістову, радість святості.

Дружина разом зі мною читала Біблію, яка вселяла в мене упевненість в тому, що все підвладно Богові, і, більш того, що Христос любить нас.

Так прошло вісім років моєї служби.

У 1991 році уряд приймає постанову про скорочення армії, і я потрапляю під скорочення.

Встає питання: «А де жити?» У нас вже зростав син Олександр. На родинній раді приймаємо рішення: їхати до Херсона, на Україну. Ми переїжджаємо до Херсона, де я став в чергу на здобуття квартири для військових відставників.

На одному із зборів мер Херсона запропонував нам самим побудувати будинок. Ми розуміли, що СРСР розпався, часи були важкі, і що будівництво будинку – це останній шанс для нас отримати державну квартиру. Ми завзято почали будувати собі житло.

Але, з’ясувалося, що в цьому будинку будуть лише трикімнатні квартири, а ми не маємо право на таку квартиру, оскільки наша сім'я складається з трьох чоловік ы ми маэмо право тыльки на двокымнатну квартиру. Ми з дружиною давно бажали народити ще одну дитину, і ось Таня завагітніла.

Того дня, коли нам вручали ордер на квартиру, у мене сталася біда – проривна виразка шлунку, і мені зробили операцію. Через п'ять днів я втікаю з лікарні, оскільки хвилювався за здоров'я дружини.

У той час ми жили в гуртожитку. Коли я зайшов в кімнату, то побачив, що Таня у поганому стані. Я тут же відвіз її в пологовий будинок, де її поклали для збереження плоду. Термін був вже сім місяців.

Наступного дня я вмовив своїх лікарів, щоб мене виписали з лікарні, оскільки нікому було доглядати сина.

Залишивши сина з сусідкою, я поїхав в пологовий будинок. Там мені сказали, що Таню вночі перевели в інший пологовий будинок. Я приїхав у вказаний пологовий будинок, а там відповіли: «Вона пішла додому». Приїхавши додому з думкою, що дружину відпустили тому, що їй стало краще, я дружину не застав, і всі речі, як лежали перед тим, як вона поїхала до пологового будинку, так і лежать.

Я знову помчав в пологовий будинок і почув ту ж відповідь: «Пішла додому». Я поїхав до тещі, але і там дружини не було. Ми шукали по лікарнях Таню, але не змогли знайти і вирішили вранці звернутися в міліцію.

Коли я зайшов в гуртожиток, то почув, як чергова по телефону називає комусь мій номер квартири (кімнати). Я взяв трубку, чую голос Тані: «А чому ви до мене не приходите, я сина народила ще о восьмій ранку?»

Я примчався в пологовий будинок, але мене не пустили, при цьому нічого не пояснили про стан дружини і сина. Три дні дружині не показували дитину, пояснювали: «Пологи важкі. Ми рятували вас, а дитину ви ще народите».

Так сталося, що в пологах дитина йшла не голівкою, а сідницями. Таня благала лікарів зробити кесаревий розтин, але медики проявили жахливий цинізм. Це було 3 травня – свято – у восьмій ранку вони здавали зміну, і лікар засунула руку в матку і витягнула дитя за ніжки.

Коли прошло три доби і дитина була жива, то медики відправили його до реанімаційного відділення обласної лікарні. Я ходив туди щодня і носив маляті матусине молоко.

Через місяць ми Сережу забрали додому. Наш з Таней стан словами не передати. Син – інвалід, діагноз – дитячий церебральний параліч.

Сережа постійно плакав від болю, жодні ліки не допомагали. Я, бувало, ночами садив Таню і Сережу в машину, їздив по місту: він втихомирювався і засинав.

Ми боролися за здоров'я сина, возили його в клініки Києва, Москви, Харкова, але, на жаль, ніде нам не змогли допомогти. Багато лікувальних установ нам відмовляли, оскільки у Сережі почастішали напади епілепсії.

Ми жили в новій квартирі, але було не до її облаштування: доводилося для лікування сина брати кредити, продавати, що лише було можна.  Ми з дружиною знаходилися в постійній глибокій депресії. І щодня ставили питання: «За що?» Я весь час думав: «Чому Бог так недобре поставився до нас?»

Моя дружина глибоко віруюча людина. Люди їй говорять: «Таня – ти свята.  Ти всіх людей любиш і віддаєш останнє».

Одного дня вранці я прийняв рішення: піду в церкву, сповідаюся, поговорю зі священиком. Священик розмовляв зі мною півтори години. Після сповіді, коли я вийшов з церкви, у мене ніби крила виросли. Я став прихожанином цієї церкви,  став щиро допомогати людям, моя віра в Іісуса Христа зміцніла.

Я був знайомий з однією віруючою жінкою і знав, що вона з подругами ходить в ХОСПІС (лікарня для приречених на смерть), де надають допомогу хворим. Я запитав її: «Чи можу я  з вами відвідувати ХОСПІС?» Вона посміхнулася і відповіла: «Я давно Бога благала, щоб послав нам в допомогу чоловіка». З тих пір я постійно ходжу в ХОСПІС.

Йшов час, і у мене з'явилося велике бажання вчитися, щоб самому стати священиком. Але я розумів, що у нас двоє дітей, що в сім'ї може заробляти гроші лише один людина, тому що Сережа вимагає постійного догляду. Сережа сліпий, не розмовляє, не може ходити. Ми збиралися обговорити це питання з дружиною і старшим сином, і вони схвалили моє рішення.

Сталася у мене знаменна зустріч з батьком Миколою. Якось я їхав в автобусі від батька, і мені подзвонив знайомий священик. Ми з ним поговорили про справи, і про те, що я хочу вчитися. Він мені передзвонив через півгодини і сказав: «Завтра о 20 годині поїзд Херсон – Київ, вагон такий-то, там тобі віддадуть квиток». Я зрадів, поїхав до Києва, поступив в духовну семінарію.

Прошло вже два роки моєї служби. Спочатку я був дияконом, а потім рукопокладений в священики. Зараз служу в церкві і двох лікарнях: у ХОСПІСі і в тому самому пологовому будинку, де народився син Сережа. Лікарі в цьому пологовому будинку мене часто запитували: «Скажіть чесно, ви ні на кого не ображаєтеся із-за дитини – інваліда?» Я їм відповідав: «Ні. Господь сказав прощати. Навіть його улюблений учень Іоанн був честолюбним, самовпевненим і злопам'ятним від природи. Проте, коли йому відкрився Божественний характер Іісуса, він зрозумів свої недоліки і змирився. З кожним днем Іоанна все більше приваблюлвав Іісус, доки любов до Господа не витіснила з його серця любов до себе. Він дозволив Хрістосу перетворити його образливий, честолюбний характер. Якщо Христос живе в серці – людина міняється повністю».

На своє питання: «За що Господь поступив так з моїм сином», - я знайшов відповідь, читаючи Євангеліє: «Йдучи, побачив людину, сліпу від народження. Учні Його запитали у нього: «Вчитель, хто грішнік, він або батьки його, що народився сліпим?» Іісус відповідав: «Не погрішив ні він, ні батьки його, але це для того, щоб на ньому з'явилися справи Божії». Так от я роздумую: чи з'явилися на мені справи Божії?

Будучи в лікарнях, я провожу треби, розмовляю з хворими, вкореняю їх віру. Люди відповідають мені взаємністю.

Якось у лікарні я розмовляв з молодою жінкою, в якої ампутували обидві ноги і вона не хотіла більше жити. Було важко, оскільки вона не хотіла ні з ким общаться, а у неї дві маленькі дочки, муж. Я їй вселяв, що Бог посилає нам випробування, які людина в силах здолати. Нарешті, через три тижні спілкування, я побачив на її обличчі посмішку. Ми подружилися сім'ями. Ця жінка все переживала, що вона інвалід, а в селі багато роботи. Ми з Таней подарували їй крісло: «Так вам зручніше сидітиме і робитиме  роботу, на яку ви смпроможні». І подібних випадків дуже багато в моєму житті.

Бог допомагає моїй сім'ї: у любові і згоді з дружиною ми живемо вже 27 років. Старший син вчиться заочно в Херсонському національному університеті, по закінченню хоче поступати до духовної семінарії, недавно одружився. Молодшого сина ми дуже любимо. Ми зараз щасливі, що допомагаємо іншим людям. Душа переживає самий кращий стан, коли ти допомагаєш людям.

З практики служіння Богу, я спостерігаю за проблемою того, що батьки з хворими дітьми дуже рідко бувають в церкві. Проблема в тому, що в церкві вони можуть побачити недобрі погляди або почути злісне: «Бог покарав за гріхи».

Ми з дружиною вирішили допомогти таким сім'ям. Зареєстрували у себе в квартирі церковну парафію. Переобладнали одну кімнату під капличку, де і проводимо служіння і спілкування. Звичайно незручно, та ще і 11 поверх, ліфт інколи не працює, а люди до нас ходять хворі. Але все це компенсується, коли люди уходять від нас натхненні. Тєтяна вже більше десяти років возить дітей-інвалідів до моря на п'ять днів безкоштовно.

До мене в церкві прихожани звернулися із такою пропозицією: «Давайте звернемося до людей за допомогою. Знайдуться добрі люди, які допоможуть побудувати храм, а при ніьому відкрити притулок для дітей-інвалідів».

Ми хочемо побудувати притулок з метою допомоги і дітям і батькам. Дитина-інвалід вимагає постійного догляду і турботи, а частенько буває, що залишити його ні з ким. Люди просто бояться побути з такими дітьми, оскільки не знають, як за ними доглядати. На жаль, коли в сім'ї дитина-інвалід, то частенько мати залишається одна; батько кидає сім'ю. Це я відзначаю у своїй церковній практиці. І для матері навіть візит у відділ соціального забезпечення, ЖЕК і інші організації перетворюється на велику проблему. А, якщо буде притулок, то батьки можуть нам повідомити, що треба доглянути за дитям, і ми доглянемо.

Мета мого життя зараз – побудувати церкву і при ній притулок для дітей-інвалідів. Багато що мені вже удалося зробити.

Я звертаюся до вас, добрі люди!!! Ми проводимо акцію «Допоможемо дітям-інвалідам!» Зробіть посильне для вас пожертвування. Окрім грошового пожертвування вашим вкладом можуть бути товари і послуги вашої організації.

Інформація про результати акції буде представлена в засобах масової інформації.

У новому храмі будуть розміщені ікони ангелів-охоронців наших спонсорів. Люди матимуть можливість їм молитися.

І дай вам Бог сили, щоб ми любов'ю своїй і добрими справами затвердили на нашому світі згоду, взаєморозуміння, милосердя, співчуття, високу моральність і духовність.

ИЕРЕЙ
Довгань Николай
служитель храму Святых безсеребрянников чудотворцев Космы и Дамиана
адрес: Херсон, пр. 200 лет Херсона 33
тел. 066-24-23-102